Божевільний із Сент-Джеймса. Оповідання з Англії середини XIX століття. Філіп Кален

Молодий лікар вирушає на нове місце роботи - у психіатричну лікарню Сент-Джеймс, розмірковуючи про те, що з усіх хвороб найстрашніша - це втрата розуму... Людина втрачає зв'язок із живим Богом, вдається до безплідних болісних роздумів, і тут-то на неї і чекає найбільше нещастя. Душа ця стає не тільки нещасною, а й хворою.
Доглянутий парк, спортивний майданчик, доброзичливе ставлення до пацієнтів лікарів і обслуговуючого персоналу приємно дивує молодого лікаря, але найбільше здивування викликає незвичний хворий, про якого ходять легенди і якого позаочі всі називають не інакше як "божевільний із Сент-Джеймса"...
Дізнавшись, що цей хворий перебуває в лікарні вже чотири роки, але в його стані немає ніяких змін, доктор розуміє, що тут ховається якась таємниця...
"І тепер усе, що за довгі роки накопичилося в душі, вилилося сумною розповіддю...
З усього, що він сказав, я зміг скласти приблизно таку картину - розпусна молодість, самовпевненість і деспотичність характеру, багатство і знатність, які давали йому змогу робити все, що тільки заманеться, не запитуючи водночас ні ближнього, ні власної совісті, ні Бога... Уже майже у сорокарічному віці - зустріч на званому вечорі з молодою й дуже вродливою дівчиною... Я був змушений повінчатися з Ліліан. Моє захоплення нею вже минуло, у мені зростала неприязнь до дружини і ненависть до її батька, який зумів домогтися моєї згоди на шлюб. З народження нашого первістка в наших стосунках із Ліліан мало що змінилося... Вона наполягла на тому, щоб назвати сина Едмоном, ім'ям, яке було абсолютно чужим у наших колах. Я не злюбив цю дитину з дитинства - вона занадто була схожа обличчям на свою матір... Та й характером теж...
Коли наш шлюб розпався, я поспішив позбутися сина. Дружина моя через кілька років після шлюборозлучного процесу померла від сухоти... У мене тоді й думки не виникло взяти до себе осиротілого Едмона..."